Цього разу пропонуємо читачам поглянути на пенсійну проблематику з двох несподіваних точок зору. Робін МакКі (Robin McKie), науковий редактор британської The Guardian, у своїй статті спочатку показує, що вихід на пенсію — це не таке вже й бажане явище для активної та здорової людини, нехай навіть і похилого віку. А на додачу він демонструє, що якщо британці хочуть "не перепрацьовувати", то імміґрація — доволі позитивна річ. Ця друга позиція у Великобританії часів Брекситу з  несприйняттям імміґрантів як класу — твердження доволі сміливе.

 

"Мій тато перестав працювати в 54 роки, — розповідає професор Сара Гарпер, засновниця Інституту старіння населення в Оксфордському університеті. — Його працедавець, IBM, запропонував йому достроково вийти на пенсію. Він був радий такому розвитку подій".

 

Проте волонтерство та подальша освіта — справи, які Роберт Гарпер приготував собі для пенсійного віку — через якийсь час зникли, і він був змушений докладати все більше і більше зусиль у пошуках, чим би себе зайняти.

 

"Врешті-решт він зрозумів, що це дуже складно, і часто говорив, що йому не вистачає драйву, який давали робота та колектив". Роберт Гарпер прожив на пенсії ще 30 років, більше ніж пропрацював в IBM. Такий викривлений спосіб життя став звичним для британців, каже його дочка Сара Гарпер, чий Foresight committee підготував дослідження 2016 року під назвою "Майбутнє старіючого населення" (Future of an Ageing Population). Документ формує і підтримує тезу, що старіюче населення Великобританії треба спонукати довше залишатися в робочому режимі.

 

Такий показник, як очікувана середня тривалість життя, у Британії стабільно зростав протягом десятиліть, оскільки покращення санітарних умов і поширення антибіотиків здолали більшість інфекційних хвороб. Схожим чином під натиском поступу медицини почали відступати і хронічні захворювання типу серцевих хвороб і раку. Внаслідок цього середня тривалість життя у Великобританії невпинно рухалася вгору — зі трохи понад 50ти років у 1900-му до вище 75 у 2000 р. І даний показник, за рідкісним виключенням, продовжував рости.

 

В результаті, кількість людей похилого віку в суспільстві пропорційно збільшилася. Це тягне за собою певні наслідки для структури робочої сили у соціумі. Найближчими роками більшість населення складатимуть люди віком більше 50ти років. Їм треба буде підтримувати продуктивність праці та розвиток промисловості. Хоча водночас саме їх спонукають раніше виходити на пенсію. 

 

"Ми звикли казати молоді: вчіться до середини 20-ти, виходьте на пенсію в 50 і живіть до 90, — каже Гарпер. — Тобто це виходить, що людям треба попрацювати всього лиш 25 років, і цього має бути достатньо, щоби прожити до 90-та. Так не може бути".

 

Хвилі демографічних змін захльостують країну, каже Гарпер. "Якщо наразі половина населення — це люди віком понад 50 років, то ми в абсолютно іншій ситуації, ніж у середині минулого століття, коли половина населення не досягала 30-ти. Нам якось треба давати собі з цим раду."

 

З цієї точки зору зрозуміло, що проблеми, з якими стикається Великобританія в міру старіння її населення, не просто стосуються пенсій чи якості охорони здоров'я. Вони включають в себе фундаментальні структурні зміни в освіті, зайнятості, житловому господарстві, у сфері транспорту та медичного обслуговування.

 

Візьмімо, до прикладу, житло. Підраховано, що до 2037 року буде 1.42 мільйони домогосподарств, на чолі яких будуть люди віком 85 років або й старше. Цей показник продемонстрував зростання на 161% протягом 25 років. Попит на житло для людей похилого віку таким чином значно підніметься. Тому адаптація будинків під потреби такого типу жителів стає критично важливою. І зробити це треба вже в найближчому майбутньому. І в рамках усієї країни.

 

У минулому Великобританії вдавалося утримувати низький рівень середнього віку населення шляхом заохочування до імміграції працівників з інших країн. "Більшість з них приїжджали до Британії у молодому віці, — каже Гарпер. — Звичайно, що багато хто й залишився, але так само багато з них повернулися назад". Сара підкреслює, що ці імміґранти не були для Великобританії додатковим тягарем, вони приїхали молодими, попрацювали, створили своїм дітям певний старт в Об'єднаному королівстві, а на старість — поверталися на батьківщину.

 

Наслідки скорочення кількості імміґрантів — дуже серйозні. Один із найбільш показових прикладів стосується збирачів фруктів, які майже повністю приїжджають з Румунії та Болгарії на сезон достигання  полуниці та малини. "Зникнуть вони — зникнуть фруктові ферми, пакувальна промисловість, адміністративні послуги, транспорт і робота для місцевого населення, — ілюструє проблематику Гарпер. — Це ланцюгова реакція".

 

Виявляється, імміґрація має прямий стосунок до ситуації у пенсійній сфері. Моделювання показує: якщо завтра усі імміґранти покинуть Великобританію, то тільки для підтримання сьогоднішнього рівня ВВП усі працівники, що досягнуть віку виходу на пенсію протягом наступних п'яти років, змушені будуть відпрацювати приблизно на півтора роки більше, ніж мали би. Тільки для підтримання сьогоднішнього рівня ВВП.

 

Так виглядає, що свідоме рішення британців про пізніший вихід на пенсію вже не зупинити. І не тому, що це вимушений крок. Це, як свідчить приклад Роланда Гарпера, навіть краще самим людям похилого віку. І це не тільки британська тенденція, фактично вона загально світова.

 

До прикладу, у нещодавно опублікованому дослідженні банку ING йдеться про те, що населення фактично всіх розвинених країн Заходу стурбоване тим, як жити на пенсії. Найоптимістичніші з них —голландці. І знаєте з чим корелює їх оптимізм? Правильно, з часом планованого виходу на пенсію. У Нідерландах він найвищий — опитані голландці хочуть перестати ходити на роботу майже у 67 років. Так що ми повертаємось до того, з чого й починали — бажаєте насолоджуватися довшим і щасливішим життям? Просто продовжуйте працювати.